1У кімнаті Лени стало темно раптово. Світильник клацнув і згас, світло з коридору стрічкою лягло під дверима — і все навколо стало інакшим. Вона підтягла ковдру до підборіддя й чекала.
2Потім — ось. Смуга срібла прослизнула через щілину в фіранках. Тихий, блідий місячний промінь ліг на підлогу, немов стрічка, яку хтось забув.
3Лена висунула з-під ковдри одну ногу й поставила прямо на світло. Воно було прохолодне. Воно було справжнє.
4Вона стежила очима за місячним променем. Той досяг дерев’яного стільця біля її письмового столу — саме туди вона завжди кидає свій светр. Одяг створив на стіні горбату тінь — високу і дивну, схожу на згорблену постать.
5Лена подивилась на светр, потім на тінь, і знову на светр. Просто светр. Просто тінь. Ось і все.
6Місячний промінь торкнувся полиці — ковзнув по книжкових корінцях, по сніжній кулі, по маленькій глиняній черепасі, яку вона сама розмалювала. Вона бачила надщерблене вушко, пляму зеленої глазурі. Та сама старенька черепаха.
7За дверима шафи тягнулася більша тінь — широка й дуже темна. Серце Лени зробило маленький стукіт. Але дверцята шафи були відчинені, бо вона сама залишила їх так після вибору піжами. Вона це памʼятала. Тінь належала дверцятах. А дверцята — її кімнаті.
8Лена повільно вдихнула — аж донизу, куди ковдра торкалася її животика — і видихнула. Кімната не змінилася. Вона лишалася темною. Але місячний промінь теж залишився, твердий і незмінний, опертий срібною межою об стіну.
9Ззовні місяць просто був там, як завжди у ясні ночі, нічого не роблячи, окрім як тримати світло над землею. Він не помічав Лену, та ще один промінь був достатнім, аби показати їй: светр, черепаху, дверцята, знайомі контури речей, що вона вже знала.
10Вона сховала обидві ноги під ковдру. Місячний промінь лежав на підлозі — тихо й терпляче. Лена заплющила очі.
