1Вербець був найшвидшим зайченятком на Лютиковому лузі. Він стрибав так швидко, що вушка майоріли, а вітер свистів повз вусики. «Швидше, швидше!» — це були його улюблені слова.
2Одного ранку Вербець помчав через луг до великого дуба. Він, звісно, прибіг першим. Але коли підбігли друзі, всі вони посміхалися через щось, чого він не побачив.
3«Ти бачив метеликів біля струмка?» — запитав один друг. «Ні,» — відповів Вербець. — «Я проскочив повз.» «Ти відчував запах жимолості?» — запитав інший. «Ні,» — зітхнув Вербець. — «Я летів надто швидко.»
4Вербець сів у траву. Він виграв перегони до дуба, але пропустив усе по дорозі. Чомусь це зовсім не відчувалося як перемога.
5Наступного ранку Вербець спробував щось нове і доволі важке для швидкого зайченяти. Він стрибав повільно. Один стрибочок, потім пауза, потім ще один тихий стрибочок.
6І що ж він побачив! Сонечко із сімома маленькими цятками. Крапельку роси, що сяяла на листочку, наче маленький самоцвіт. М'який килимок конюшини, що пах зеленим сонцем.
7Друзі наздогнали його й здивувалися. «Ти сьогодні такий повільний, Вербцю!» «Знаю,» — відповів він, широко посміхаючись. — «Я не хотів нічого пропустити.»
8Того вечора Вербець згорнувся калачиком у своїй затишній норці, а серце його було сповнене метеликами, жимолістю і сонечками із сімома цятками. Швидко — це весело, — сонно подумав він. Але повільно — це повно дивовиж. На добраніч, Вербцю. На добраніч.
