1Високо на Зефірній горі жив маленький дракончик на ім'я Жаринка. Щовечора всі інші дракони згорталися клубочком і заплющували очі. Але в животику у Жаринки залишалась крихітна тепла іскорка, яка ніяк не хотіла згасати.
2«Я не можу заснути», — прошепотів Жаринка. — «Моя іскорка надто яскрава». Вона світилась, мов маленька помаранчева зірочка десь у грудях, мерехтіла і танцювала, поки всі довкола бачили сни.
3Тоді Жаринка навшпиньки прослизнув повз сплячу родину і вийшов у прохолодну нічну тишу. Над ним зорі повільно кліпали, ніби їх теж хилило до сну.
4Спершу він зустрів круглооку сову. «Як ти засинаєш?» — запитав Жаринка. «Я роблю три повільні вдихи», — ухнула сова. Тоді Жаринка вдихнув... і видихнув... вдихнув... і видихнув... вдихнув... і видихнув.
5Його іскорка стала трохи м'якшою, мов лампа, яку прикрутили. Але вона ще не згасла. І Жаринка пішов далі по тихій стежині.
6Потім він зустрів равлика з маленьким ліхтариком. «Як ти засинаєш?» — запитав Жаринка. «Я уявляю щось затишне», — відповів равлик. Тоді Жаринка уявив своє тепле гніздечко і м'яке крило мами, яке огортає його.
7Його іскорка стала ще тихішою, мов свічка за занавіскою. Але вона ще не згасла. І Жаринка пішов далі — аж на самісіньку верхівку пагорба.
8Там він знайшов Місяць — круглий і добрий. «Як ти засинаєш, маленький дракончику?» — лагідно запитав Місяць. «Не знаю», — сказав Жаринка. — «Моя іскорка просто не хоче гаснути».
9Місяць посміхнувся срібною посмішкою. «Твоя іскорка зовсім не повинна гаснути, Жаринко. Їй лише треба стати маленькою. Іскорка, яка зберігає тепло всю ніч, — саме так дракони й бачать сни».
10Тоді Жаринка згорнувся клубочком під зорями. Він зробив три повільні вдихи й уявив своє затишне гніздечко. Його іскорка ставала дедалі меншою і теплішою, поки не перетворилась на найніжніше сяйво — і Жаринка, нарешті, поринув у найщасливіший дракончиковий сон. Надобраніч, Жаринко. Надобраніч.
