1Єнот Міло мав смугастий хвіст, масочку на мордочці й живіт, що бурчав, коли він був голодний. Але іноді щось бурчало й усередині нього — щось без назви. Щось, що відчувалося як погода. Одного ранку Міло вискочив зі свого лігва в золотистий ліс. Сьогодні був день пікніка біля річки! Його лапки гупали по моху. А в грудях було тепло й «шипуче» — наче сонце жило просто за ребрами.
2«Сонячно!» — вигукнув він у порожнечу, бо саме так було в середині — широко, яскраво й переповнено.
3Але раптом Міло помітив, що стежка до річки виглядає інакше. Стара дубова гілка впала поперек стежки, і він не знав, куди йти далі. Живіт у Міло напружився. Сіре відчуття прокралось у нього в середині, ніжне й тихе, як хмари, що повзуть над ранком.
4«Хмарно», — тихо сказав Міло. Він підійшов до своєї бабусі, Нанни Брекки, яка несла кошик із їжею. «У мене всередині хмарно», — сказав він їй. — «Я не знаю, куди йти». Нанна Брекка поставила кошик і ніжно торкнулася його сірого носика своїм. «Хмари — це нормально», — сказала вона. — «Вони не залишаються назавжди».
5Вони знайшли нову стежку разом.
6Але коли його кузен Піп прийшов і випадково розсипав уважно складену вежу з камінців — гуп, плюскіт, зникла — хмари всередині Міло стали темними, гучними й наче електричними.
7«БУРЯ!» — гримнув Міло, і його хвіст став дибки. Він відчував себе як грім. Він не кусався, не дряпався. Але він топав усіма чотирма лапами по мокрому берегу, і всередині нього це почуття ГУДІЛО, як справжній грім — велике, гучне й надмірне.
8Нанна Брекка підійшла ближче. «Цій бурі потрібно подихати», — сказала вона. Міло вдихнув носом — повільно, як тече річка, — і видихнув ротом. Раз. Два. Три. Грім потихеньку віддалився.
9Згодом, коли Піп знайшов камінці й допоміг скласти їх знову, прийшло щось інше. Щось тихе й важке, як дощ, що падає лагідно й не вщухає.
10Міло згорнувся біля краю ковдри, поклавши підборіддя на лапки. «Дощово», — прошепотів він. Він навіть не знав чому. Іноді дощове відчуття просто з’являється.
11Нанна Брекка сіла поруч з ним, спочатку нічого не кажучи. Просто побула поруч, тепла й спокійна. А потім сказала: «Дощ допомагає рости». Міло не відповів нічого. Він просто притулив свою маленьку масочку до її м’якого боку й чекав. Так, як чекають, коли хмари тяжкі — вірячи, що небо знову згадає, як ставати ясним. І повільно — так, як погода завжди, зрештою, змінюється — воно й сталося.
12Річка засяяла. Піп покликав з мілководдя. І в Міло за ребрами знову загорілося щось сонячне, маленьке й тепле. Він схопився на всі чотири лапки й побіг до води, розмахуючи смугастим хвостом, мов прапорцем. Погода всередині змінилася.
